У 2013, коли тільки почався Майдан, із Донецької області везли автобуси з тітушками. Я тоді віз доньку в табір до Слов'янська. Бачив, як стоять автобуси і оця тітушня відкинута кричить: «Та, ми цих майданутих повісимо, приріжемо».
Загалом, збирали увесь оцей зброд і відвозили на антимайдан.

До кінця 2013 року цей рух притих. Відновився після новорічних свят – у лютому 2014.

Тоді я вперше почув слово ДНР. Вперше побачив їх прапор, наклейки по місту.

У березні, після того як Росія віджала Крим, я був на Майдані в Донецьку. Зібрались ті, хто підтримує українську сторону. Нас оточила тітушня. Були побиття. Розгромили автобуси. Ми з горем навпіл дістались до домівок. Тоді я зрозумів, що ці тітушки всі проплачені і мають кураторів – росіян.

Одного вечора я повернувся додому з роботи і мені зателефонував друг Миколайович. Каже: "Терміново їдь звідси. Подзвонили і сказали, що сьогодні вночі по тебе приїде група з Донецька".

Ця бидло-маса пропогандувала ДНР, обіцяючи втричі збільшити пенсії, підвищити зарплату шахтарям. Цим вони і просували свою ідею. А я підтримував українську сторону.

Незадовго до того був випадок, який міг стати останньою краплею. У нас була організація «Бойовий побратим». Якось вп'ятьох зібрались. У одного була рушниця, я взяв биту. І ми розігнали ДНРівських алкашів на 20-тому блокпосту між Торезом і Шахтарськом.

Коли мені подзвонили, я в терміновому порядку зібрав речі першої необхідності в машину і виїхав із Торезу. У дорозі мені повідомили, що там уже знають номера моєї автівки. Проїжджати блокпости було страшно. Я боявся, що впізнають машину і її можуть просто забрати. Напередодні того був випадок, що інкасатор, який їхав до Торезу, на блокпосту розстріляли.

На макіївському блокпосту перевіряли дуже прискіпливо. Нічого не знайшли, пропускали. І тут суто російським акцентом пролунала така фраза в мою адресу: «Ты что Отчизну защищать не хочешь?».

А я про себе подумав: «Я прийду захищати. Тільки з іншого боку».

По приїзду в Знам'янку (це вже був липень), я остаточно вирішив, що піду служити. Дізнався від друзів із «Бойового побратима», що на базі Нацгвардії буде офіційно створюватись добровольчий батальйон «Донбас». Грубо кажучи, я побув удома тиждень і відразу поїхав.

Спочатку нас учили злагодженості підрозділів. Потім відправили на тренування в Десну. В армії в мене був досвід роботи зі зброєю та в підрозділах. У нас були навчання в Криму і Сьєрра-Леоне (держава в Західній Африці).

17 липня ми поїхали в Артемівськ.

Через три дні (19-20 липня) ми пішли на перший штурм – місто Попасне. До нас почали заходити з тилу. З'явилися перші втрати – 4 двохсотих, 6 трьохсотих.

А на завдання нас відправляли з такими настановами: «Ви зранку видвигаєтесь. Одного сухпайку вам вистачить. Увечері ви повернетесь». А ми так видвинулись – і 4 дні в полі. Ні каремату, ні їжі, нічого. Тільки 23 липня ми змогли зайти в Попасне.

Ця операція планувалася на добу, а йшли 4. Артилерія повинна була відпрацювати блокпости, а потім мали заходити ми. Певно, вони не змогли – командир нашого добровольчого батальйону не зміг домовитись із ЗСУ про те, коли хто йде. Тому операція затрималась…

Мирне населення реагувало на нас по-різному. Деякі кричали: «Фашисти», – і відразу ховались. Але більшість, все-таки казали: «Солдатики, дякуємо, що ви прийшли». Відсотків 80% жителів Попасного – проукраїнські. Вони про нас турбувалися. Приносили нам хто помідор, хто хліб, хто що міг. Це приємно.

Ще був випадок. Коли ми розмістились біля міськради, до нас підійшов хлопчина і запитав: «А правда, що ви немовлят їсте?». Ми пожартували з ним. Їм там надійно мізки промили.

У Попасне до нас часто приїздили волонтери з продуктами. Ми ділились ними з місцевими мешканцями. Макарони давали, солодощі дітям роздавали. Діти їм дуже раділи.

Також ми виходили на патруль із місцевими правоохоронцями. Вони нам розповідали, хто де чим займається. Дуже багато було знайдено техніки – повертали її господарям.

Потім ми стали ближче до Первомайська. Там був колишній блокпост козачків ДНРівських. Коли ми зайшли, їх чай ще був гарячий. Вони дуже швидко йшли. Знали, що Попасне взяли. А там до них – 1,5 км.

10 серпня добровольчі сили «Донбас», «Азов», Правий сектор, колишній батальйон «Шахтарськ» (зараз «Торнадо») почали входити в іловайську зону. З технікою було туго. Найтяжче, що в нас було – БМП 30-го калібру.

У першому ж бою в нас загинуло 4 людини. Були відкриті фланги і нас почали оточувати. Був чоловік із позивним «Самальот». Його застрелили. Ми не змогли його забрати, бо коло замикалось і треба було відступати. Командир прийняв рішення про відступ. А тіло загиблого побратима ми планували забрати під час другого штурму. Сєпари взяли тіло «Самальота» і прибили цвяхами до паркану.

18 серпня російські війська обстріляли нас з АГСу. На ранок ми виставили свої блокпости.

19 серпня, 5 ранку. Я заступив на пост до свого напарника. Як зараз пам'ятаю, на перехресті неподалік від нас з'явилася машина росіян. А в нас приціл був напоготові.
Напарник запитав у командира дозволу стріляти.
А той: «Вогонь! Що ти питаєш?».
Вчасно відкрили вогонь, тому нам тільки дах знесло. Дивом врятувались.

Того ж дня пішли штурмувати спальний район. Він ділився на дві частини залізницею і вузьким пішохідним мостом.

Бойовики у той час посилились: до них підтягнулись танчики і батальйон «Схід». Там, куди ми йшли, вони потужно згрупувались. У тому бою загинув мій товариш – колишній афганець. Я був на прикритті силового групування – тил і дальні точки. Бій тривав близько чотирьох годин. Але таке відчуття, що минуло 20 хвилин. Стволи були аж малинові. У перервах, коли «швидкі» приїжджали, ми виносили поранених і вбитих.

20 серпня зранку по нас знову відкрили вогонь. 82-й міномет, потім АГС. Почали з дрібного.

Потім зробили подарунок – три дні тиші. Ми не штурмували, групувались, давали координати, куди підтягувати тяжку артилерію. Наш командир у першому бою отримав осколкове поранення і його функції виконував начальник штабу. А той був не в курсі того, що ми були уже в оточенні. У 20-х числах російські війська перейшли кордон. Були бої і 53-я бригада уже відступила. Ми лишились фактично «оголені». Командир робив запит на Генштаб із проханням відступу.
Там відповідали: «До вас іде деблокада. Не хвилюйтесь, до вас ідуть збройні сили».

24 серпня нас почали «сипати» ближче до вечора. З 18 до півночі нас молотили з чого завгодно, зокрема, з «градів». Найстрашніше, що прилітало це «смерч» ­– один снаряд і будинку нема. Ми в підвалі тоді переховувались. Вийшли – а все вже згоріло. Були будинки, перехрестя. Після обстрілу – рівний майданчик. І одні рештки від нашої автівки – вона згоріла. Ми дивом врятувались.

У зв'язківців була собачка – вівчарка. Хтось із місцевих її залишив прив'язаною біля будинку. Ми її підгодовували. От як тільки вона десь ховалась – то знак, що за секунд 10-20 щось прилетить. Бойовики були за кілометрів за 5-6 від нас. І від моменту як пролунав звук «градів» у нас було 6 секунд, щоб сховатись.

24 парад в Києві йшов. А у нас було двоє 200-сотих, багато 300-сотих. Коли ми перенесли їх усіх у «швидку», росіянам хтось про це відстукав. І вони просто розстріляли ці «швидкі». Поранені, які могли рухатись, переповзли в «зеленку». (Ми так називаємо лісосмугу, туди росіяни ніколи не лізли, бо думали, що в нас там міни, розтяжки). Їх звідти забрали по «зеленці». Солдат із позивним «Карат», якого у бою поранило в руку, був у одній зі «швидких». Там він отримав ще тяжчі поранення. А напередодні госпіталізації він із собою взяв дві гранати. Коли росіяни підійшли до розстріляних автівок – чи подивитись на них, чи забрати – «Карат» витягнув чеку.

27 серпня почали ходити чутки про «зелений коридор». Ми повинні були вийти 28-го, поки не закрилась їх третя чи четверта лінія оборони. Але тоді не домовились. Було прийнято рішення виходити 29 серпня о 5 ранку з Іловайська. Йшли двома колонами. Одна – через Грабське, інша – через Червоносільське. Ніхто не знав, як розміщені російські війська, де вони. Літали їхні безпілотники. Де наш дівся – ми не знали. Тож ми навіть приблизно не могли побачити, де ворог.

Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами). Замикали колону ми, добровольці батальйону «Донбас». Їх пропустили, а нас – ні.

Щойно ми почали виходити – по нас почали стріляти з різних флангів. Грубо кажучи, як у тирі. Тільки мішені живі. У нас в озброєнні найтяжче – 30-й калібр. Вони з танків відкривали вогонь: по легковушках, автобусах, грузовиках. Просто розстріл.

Я їхав легковушкою за машиною "Газель". Там була міна чи осколок… Не знаю. Це все долі секунди. Я просто бачив уже розірвані тіла там.

Тоді з нами був ще військовий з Олександрії. Позивний "Банг". Він загинув від прямого попадання в танк. Хлопця просто розірвало.

Ми проскочили. В мене було ще двоє людей в машині. Ми звернули в поле. Там був хаотичний рух: стрільба справа, зліва. Нам би відстрілюватись. А куди? По кому? Нічого не було видно.

У поле так і не зміг заїхати, бо нас носило. Щойно я звернув у кювет – чергою автівці знесло дах. Потім нас підібрав мій розрахунок (я був командиром розрахунку – 5 людей). Я дав команду водію: швидкість не менше 80. Танк на такій швидкості не зможе в нас вистрелити, бо не візьме на приціл. Але все-таки нас дістали з танкового кулемету. Почали горіти боки машини. Дав команду на ходу стрибати з автівки. Ми вистрибнули – а навколо все горить – голову не підняти. Поле, трава – вогняні хвилі. По полю коли повз: там рука, там нога валяється. І не зрозуміло навіть хто звідки стріляє.

Майже дійшли до Червоносільського. Там будинків небагато – по нашій стороні кілометрів 7 було, і через дорогу – близько 7 будинків. Маленький населений пункт. Коли я вистрибнув з машини, до Червоносільського було метрів 250. У бронежилеті та з автоматом я пройшов до села. Не знаю, як не обгорів. Стрибнув в окоп, дістав звідти набої з кулемета Калашникова і сухпай російської армії. Тоді я зрозумів, хто з нами воює.

(Ми знали тоді – "Моторола". Хто він такий? Російський найманець? Ні? Було припущення, що росіяни постачали техніку ДНРівцям і вже ті з нами воюють. Але не регулярні війська. Як виявилось, там Псковська десантна дивізія з нами воювала.)

Наші, які дійшли Червоносільського, зуміли розосередитися. Встигли підбити їх танки. Одному розірвали акумулятор – танк був цілий, але його неможливо було завести. Тоді вони взяли в полон 8 російських військових.

Нашої техніки багато розбитої залишилось. У мене є відео, яке сєпари знімали.

Ми згрупувались. О 15:00 ми ще йшли по приватному сектору Червоносільського. А вони били прямими наводками по будинках. Їм байдуже: було там мирне населення чи ні. У них завдання – зрівняти. Знищити повністю.

Із усього угрупування нашого (було 300 людей) залишилось 115. Більше 60 – лишились на полі бою. Ще до сотні – поранені. Були і тяжко поранені. Зі старших у нас лишився тільки командир першого взводу. У нас було восьмеро полонених. У них теж наші були. Вони спочатку не брали полонених. Але потім поїхали позбирали по полю наших поранених.

Нам наш комбат із Генштабу повідомляв: "Іде деблокада. Чекайте. Все нормально". Ми, звісно, чекали. Розбили осередки, викопали окопи, розосерелилися де хто як міг. Чекали, чекали… Десь з посадки інколи прилітав один-два снаряди.

Ближче до 5 вечора "абонент-неабонет" командир, Генштаб. Ми зрозуміли, що залишились там самі. Було припущення, що зв'язок блокувався росіянами. Ми просили, щоб хоча б "швидкі" приїхали забрати поранених. Не пропускали.

Увечері росіяни нам сказали, щоб ми роззброїлись і тільки тоді нас виведуть.
Ми відповіли, що маємо наказ комбата: "Зброю не віддавати".

До вечора 29 серпня росіяни зібрали поранених по полю. Ми "окопались", готові були здавали зброю. Думали, що зранку вирішиться питання щодо "зеленого коридору" і з нами вийде на зв'язок Генштаб. Але у нас почали розряджатись телефони – в Іловайську не було світла. Була маленька електростанція, куди деякі ходили заряджати. Але згодом ми лишились без зв'язку зовсім.

Із нами тоді ще був знам'янчанин Дмитро Цуркан з батальойну "Миротворець". Сказав мені: "Я піду до своїх, а ви виходьте". Віддав мені гранатомет і пішов до "Миротворця". Відтоді його ніхто не бачив.

(Згодом його ніби то знайшли по ДНК. Мама не вірить досі. Бо привезли фрагмент тіла. Шматочок. Мама вірить, що її син живий.)

Зранку переговори не відбулися, бо ми знову повідомили, що будемо виходити тільки зі зброєю. По рації був сигнал, що має бути обстріл. (Потім, уже в полоні, я бачив ту гармату, яка повинна була зрівняти Червоносільське з землею). Дійсно, росіяни по полю підходили все ближче і ближче. Почали стріляти по нашому підрозділу. Розбили двоповерховий будинок – один-єдиний. Ми організували там штаб. Вони зруйнували його одною прямою танковою наводкою. Хоча наші махали їм білим полотенцем. Через те, що ми там були, стріляли і по мирному населенню.

Ближче до третьої години дня командири нас зібрали. Вирішили, що будемо все-таки роззброюватись. Бо поранені почали помирати – їм треба була допомога. Ми розкомплектовували автомати, розбивали все, що можна. Викидаємо в колодязі, закопуємо десь, закидуємо – щоб менше боєздатного озброєння віддати росіянам.

30-го вранці нас почали "потужно крить". Повинні ж були вестись переговори, а їх не було. І нас почали потужно накривати вогнем. Горіло все. А ми – в підвалі. Боялися просто задихнутись.

Ми були в підвалі одного з будинків. З нами було двоє мирних мешканців. Після обстрілу одна жінка рветься наверх: "Там моя коровка". А ми їй: "Та нема уже там вашої коровки. Там уже нічого немає".

Все горіло, а ми не могли з підвалу вийти. У нас сіла рація. Тоді був страх, що там, наверху, прийде підкріплення, а нас не побачить. Піде в прорив. А ми тут. Про нас ніхто не знає. Тут ми і лишимось.

Я не став виходити. А поранених хто виносити буде? Ми не могли їх покинути. У нас був один поранений "осколковий" на ношах. Він казав: "Братики, не кидайте мене тут. Я хочу жити. Заберіть мене". Всі жити хотіли.

Нас росіяни спіймали. Вишикували в шеренгу – шукали телефони. Я в своєму завчасно розламав сім-карту, аби вони не знайшли ніяких контактів. Багато наших так зробили. А росіяни діяли як мародери. Побачив хороший телефон: "О, смартфон. У меня такого нету". Забирав собі.

Вивели нас у посадку. Посадили на сонці – щоб пеклися. Перерахували скільки нас "ходячих". Приїхав їх командир із позивним "Лис". Він пообіцяв надати допомогу пораненим і не віддати нас в полон ДНРівським ополченцям: "Я даю слово русского офицера: вы в плен ДНР не попадете".

Це були його слова. Ми розслабились: ми роззброєні, значить нас повинні провести до наших блокпостів. Але нас вели по полю до їхньої третьої лінії оборони (там була Псковська десантна дивізія) – яка тоді, в Червоносільському, повинна була зрівняти нас із землею. Це були самохідні мінометні гаубичні установки 2С9. Поки йшли, я нарахував їх 27 (три ряди по 9 установок). І всі вони були направлені на Червоносільське.

Я тоді подумав: "Добре, що ми прийняли рішення роззброїтись. Зберегли життя собі. Бо нас там, разом із мирними мешканцями, просто "перепахали" б. Ми би там і лишились".

Я орієнтувався в тих місцях трохи, тому розумів приблизно, куди нас ведуть: схід, північ… Бачив залишки артилерії, яка нас прикривала. Розбиті "гради". Все це вздовж "зеленки". Тобто вони спочатку відпрацювали артилерію, а потім взялися за нас.

Нас привели в поле. Холод собачий. Наші поранені просто лежали в їх "КАМАЗі", грубо кажучи, насипом. Ми там так і пробули до ранку. Просили хоча б води. Ніхто нічого. Поряд був баштан. Під наглядом їхніх кулеметників нас туди ненадовго пускали.

У цьому полі були зібрані і полонені ЗСУ, і добровольці – там було так зване "коло збору". Вони сказали: "ЗСУ – в одну сторону, добровольчий "Донбас" – в іншу". Ми вже потім дізнались, що ЗСУ і батальйони "Кривбас", "Миротворець", "Дніпро" – вони відійшли. А нас лишили – 115 "донбасівців", які стояли збоку. Поранених теж віддали. Приїхало два атентованих "КАМАЗи" і забрали поранених.

Потім ми здалеку побачили, як мчиться "бусік" (маленький автобус). Я побачив георгіївські стрічки і зрозумів, що це по нас. Додому нас не відпустять просто так. Потім уже ми дізнались, що цей "Лис" (який обіцяв відпустити) хотів таки стримати обіцянку.
Але був наказ "зверху": "Оцих не відпускати".

У них до нас, добровольців, було зовсім інше ставлення. Вони нас боялись. Навіть спиною до нас ніколи не поверталися. Думали, що ми їх зубами вигризати будемо. Ми навіть без зброї були для них страхом.

Так само коли приїхали, відразу поставили кулеметників – хотіли нас прямо в полі розстріляти.
Казали: «Готовтесь, нацыки, фашисти. Тут мы вас и положым».

Спека стояла. Нас погрузили в КАМАЗи, накрили тентами. Когось в автобусах били. Відразу почали «виховні методи» – так вони це називали. Нас повезли в сторону Донецька (хоча ми тоді не знали, куди нас везуть). Було припущення, що нас десь розстріляють. Хоча страху тоді не було зовсім – була злість за те «слово русского офицера». Погано тільки, що був без зброї. Краще в бою, у боротьбі загинути, аніж отак бути розстріляним у чистому полі. Думали, якщо будуть стріляти, то хоч зубами, але когось та загриземо.

31 серпня. Ми уже в Донецьку. У місцевого населення був День шахтаря. Вул. Щорса, 6 – це колишнє приміщення СБУ. Нас там вигрузили. Місцеві кричали нам: «Фашисти, нацисти». Ми на них уже не звертали уваги. Росіяни ще раз нас обдивились. У кого берци хороші, ще що – роздягали і собі забирали. Сигарети, шнурки, паски.

І по 4 людини пускали нас у підвал – бомбосховище. Закрили двері. Ми в підвалі. Це низьке сире приміщення. Вентиляції не було ніякої. Була тільки вода. Туалетів немає. А ходити ж кудись треба. Відповідно, аміачний запах був сильний. Дихати нічим. Люди свідомість втрачали.

Перші три дні нічого не їли. Потім носили кашу. Ячмінну, напевне. Але там було стільки сміття, що і не впізнати. Камінчики, пісок – все, що завгодно. Але треба було їсти. У суп наливали солярки. Або приносили ту кашу дуже-дуже гарячою і давали час: 100 людей, 10 тарілок, і трошки часу. Якщо ти знаєш, що ти 10-й, то можеш і не встигнути. Рятувала вода. У підвалі був кран з водою.

Згодом волонтери нам змогли щось передавати. Щоправда, до нас мало що доходило, бо сєпари собі забирали. Інколи передавали нам якусь цукерку, печиво. Сигарети передавали: одну на п'ятьох не частіше ніж раз у три години.

Два тижні було пекло. Виводили по 2-3 людини і били. Почали з командирів. Били до напівсмерті. Вони назад не заходили, а заповзали. Потім запускали ДНРівців. Вечір, світло загасили, двері відкрили. ДНРівці залітали. Забігли – побили – вибігли. Без ніякої мети. Просто так.

Найяскравіший прихильник ДНР – позивний «Молчун». Той дуже жорстоко бив. Він на нас удари відпрацьовував. Били нас ДНРівці. Росіяни майже не чіпали. На допити тільки виводили.

Психологічний тиск чинили. Час від часу приїздили їхні «псіхи» – проводили нам тестування. Визначали, наскільки ми емоційно подавлені.

Першими серед нас шукали мінометників, снайперів. Їх першими на розстріл. Ми не казали, хто ким був. У цьому була злагодженість – це рятувало.

Допит від ФСБ – це пакет на голову. Доступ до кисню перекривають, поки людина не почне втрачати свідомість. Вони намагалися здаватись хорошенькими. Мовляв, вони хочуть нам добра. Питали, де наші підрозділи, де ми були.

Через тиждень у них звідкись беруться списки наших підрозділів. Хто яку посаду займає, номер паспорта, ідентифікаційний код. Повністю список. Ми так і не дізналися, хто злив цю інформацію.

Я цей список побачив, коли нас ФСБшники на допит виводили. Снайпери, мінометники – червоним підкреслено (першими на розстріл). Позначено, кого ліквідовано, кого знайти треба.

Нас виводили в туалет за будівлею. Ми, поки йшли, оглядались. Малювали собі карту, де їх кулеметники, де там будинки і як нам діяти у разі чого. Раптом когось би вели на розстріл, то хоча б когось із них можна було з собою забрати.

Місцева мешканка під час прогулянки нам кричала, що ми фашисти: «Мене били, мене катували».
А нас і близько не було на тому блок-посту в Слов'янську, де її били.

Серед тих полонених, яких ми взяли 20-го серпня в Іловайську, був позивний «Француз». Але ми не знали тоді, хто це. І наша розвідка не знала. А він ярий прибічник «руского міра».

Він – впливова людина серед сєпарів, зокрема, фінансував їх. На нього можна було весь наш батальйон поміняти, якби знали, хто він такий. Наші просто не встигли його допитати і дізнатися це. Саме через те, що «Француз» був серед полонених – і затіяли переговори. 1 на 1, зрештою, поміняли. Загалом тоді було звільнено 9 добровольців наших. Як їх відбирали – я не знаю. Чи наші «запросили», чи тут уже відбирали. Не знаю.

І вона кинула ручку і блокнотик. А Рубан підійшов до мене і каже: «А тепер буде вирішуватись твоя доля щодо обміну. Бо я тебе звідти покликав, ти це сказав. А тепер вони будуть думати, чи варто тебе відпускати».

А звідки знав, де я.. Чому мене туди привели? Я казав як думаю і все. Я навіть Рубана не знав тоді, а цю журналістку і тим паче.

Рубан сказав, що чекаємо 15 хвилин. За цей час вони мають усе вирішити. Дав мені пачку сигарет: «Стій тут. Кури». Одну за одною курив. А сам пішов бесідувати з Батуріним.

Потім вийшов, каже: «Сідай в машину швидко». Дав мені коньяку, щоб я трохи заспокоївся.

Як мені казали, пригнали великий автобус, який мав забрати полонених з Луганська і наших із ЗСУ. Я не знав, як я в той список потрапив. Він привіз сюди будматеріали для відновлення. На них нас і виміняли. Він планував забрати повний автобус людей, а забрав тільки сімох. Шість із ЗСУ і мене – добровольця. Згодом виявилось, що моя дружина йому телефон обривала.